Аудіокнига "Дударик - Тичина Павло Григорович"

Дударик

Був собі батько та й мати, та  був у них син.

Тільки що не зробить, - то все, по-їхньому, не до ладу, ото й усього, що грать умів.

Як заграє на дуду – лист танцює на дубу,

батько й мати «годі» - просять, самі ноги так і носять.

А ще він знав таке слово, що я скаже – усі люди на сто літ уперед дивляться.

Раз і каже батько:

-       Як ти такий, що нас старих, до гріха призводиш – іди собі, а ми вже якось самі.

Пішов. Забрів у ліс та як заплаче!

Аж тут коник біжить,такий собі гарячий гнідячок:

-       Чого ти? – каже.

-       Так і так, на сто літ уперед розказав, так за це й прогнали.

-       Хочеш пасти мене?

-       Хочу.

-       Ну так паси! –

От він почав коня пасти.

Пасе, ляже та й заграє,  на коника поглядає,

сонце слухає та й сяде, а саме ж червоне, раде.

Отак і йшлося. Аж раз уранці побачив сяйво.

Та й пішов на нього. Іде, іде – коли море.

А через море така царівна на березі стоїть, на руці перстень діамантовий сяє!

 - Дай мені перстень!

 - Перейди сюди, то дам. –

Почав Дударик переходить.

Що до половини вбреде,  то й не вернеться. Що до половини мілко, а там уже й тоне.

Аж тут коник біжить: - Що ж ти, каже, - без мене. Сідай, перевезу. – Переїхав Дударик на той бік, а царівна й каже:

-       Я думала, що ти хто, аж ти мужик! –

А Дударик їй: - Давай мені перстень, а то заграю.

 - Ану заграй, я ще не чула. – Як заграв він, як заграв, - ціле царство підняв.

Взявся в боки цар, цариця – аж ніяково дивиться.

-       Ну, - каже цар, - це й дудка! Ніяк ніг не вдержиш.

Кажи ж тепер, чого тобі треба.

Дочка каже: - Прийшов по перстень.

Дударик каже: - так ти ж поманила.

Цар каже: - Я вам обом голову втну.

-       Ні, не втнеш.

Маю дудку з бузини, як заграю – ти-ни-ни… -

Аж тут підкралася дочка – хвать – і нема дудки.

Заплакав Дударик.

Похмелився цар і подобрішав трохи.

-       Ну, каже, - як зробиш, що загадаю, - пущу живого. Достань мені золото перу пташку, таку, щоб підспівувала, як я вам голови стинатиму!

Йде Дударик, плаче, аж тут коник скаче.

-       Не плач, - каже, - то дурне: іще хто кому зотне.

Сідай на мене. Як приїдеш до скелі, - тупни ногою. Тут тобі прилетить пташка і попитає: «Чого хочеш?» А ти скажи: - Пташко-крилашко! Годі тобі та годі співать, поїдьмо царю очі клювать. Вона сяде на руку тобі, а ти її погладиш. – Так і зробили.

Приніс царю Дударик пташку.

-       Оддай мені, - каже, дудку та й пусти.

Засміявся цар. – Тебе, мужика, випусти тільки, то потім не спіймаєш. Бач яку пташку дістав, що все на очі лізе. От мені взнай, чого місяць червоний?

-       Де ж би я взнав, чого місяць червоний?

-       Ну як ні, то меч утне твою голову.

Йде Дударик, плаче, аж тут коник скаче.

-       Не плач, - каже, - будеш знать, як з царями розмовлять.

Сів Дударик на коника та й їде під небо. Приїхали до місяцевого батька, питають. А місяців батько (його сонцем звуть) саме люльку закурив. – Ге! – сміється, - та того місяць червоний, що царі з людьми виробляють.

Як почує цар, як побіліє!

-       Тепер, каже, - не однак, як убить.

-       Дочка каже: - Сказано – мужик. – Тільки челядь мовчить – червоніє…

-       Тепер , - каже цар, - як не достанеш зцілющої води – кінець. Я хочу всіх царів з гробів піднять, а то самому страшно.

Йде Дударик, плаче, аж тут коник скаче. – Не плач, - каже, - не біда, буде завтра в нас вода.

Ще світ не свінув, як коник у поле скакнув.

Коник каже: - Лягай за мною та лежи. Прилетять воронята мене, ніби різаного , дзьобати, а ти їх половиш. А як прилетять ворони просить воронят, то ти кажи: - Чорні ненажери! Пущу ваших ненажеренят, як принесете мені мертвої, а не живої води,  - а ти їм віддаси діти.

Так він і зробив. Та й помчали до царя.

-       Дістав?

-       Дістав.

-       Ану, кропи мене, я побачу, чи мужик царю помічник. – Дударик покропив царя, а той замовк і не ожив.

Дочка каже: - Що ж ти зробив?

Челядь каже: - Мовчи, бо й тобі та буде.

Дударик каже: - Подайте мою дудку. Як заграв він, як заграв, ціле царство підняв, - люд танцює, люд питає, ой чого це так світає?

А він узяв та й одкрив їм усе чисто на сто літ уперед, що можна й без царя, що можна й без цариці,  отакий був Дударик.

Тичина П. Дударик : казка / П. Тичина. – К. : Веселка, 1964. – 23 с.